Фотографія як стан: Андрій Верний про емоції, інтуїцію та силу живого кадру
Його знімки неможливо сплутати — вони передають не лише вигляд, а й суть.
Роботи Андрія Верного з'являються в креативних кампаніях, зберігаються в архівах і сприймаються як мистецтво. Ми зустрілися, щоб поговорити про кадри, які не старіють, а відчуваються.
Андрій — член міжнародних організацій Fearless, ISPWP та Wezoree, його роботи постійно відзначаються серед найкращих. Його авторський підхід «Емоційний код», активно вивчається та застосовується фотографами по обидва боки океану, що підтверджує його вплив на глобальну фотографічну практику.
Андрій, твої фотографії часто називають “емоційними історіями”. Ти справді знімаєш, керуючись почуттями? — Абсолютно. Для мене знімок — це не статика, а динаміка відчуття. Якщо емоція не виникла під час зйомки, її не буде й у кадрі. Усе, що я знімаю, проходить через мій власний стан: чи я відчув людину, чи мені “відкрився” момент, чи є між нами довіра. Я не знімаю технікою — я знімаю присутністю.
Ти часто кажеш, що фотографія — це діалог. Із ким — із героєм кадру чи із глядачем? — Насправді з обома. Перший діалог — це той, який відбувається в процесі зйомки. Це про довіру. Мені важливо відчути людину — не тільки її образ, а й ритм, внутрішній настрій, те, що не завжди видно. А другий — вже після. Коли глядач бачить фото і щось в ньому всередині озивається. Це моя мета — не зупинити час, а продовжити відчуття.
Ти родом з Івано-Франківська. Наскільки твоє коріння вплинуло на твоє візуальне бачення? — На 100%. У мене не було студії чи світла на початку, але був внутрішній потяг шукати сенс у простих речах. Старі вулиці, світло, що падає на бруківку, мама, яка щось готує на кухні, — усе це навчило мене бачити глибше. Не красиве — а справжнє.
Твоя кар’єра — це приклад self-made шляху: у 13 років — власна справа, у 15 — великі події. А що стало поворотним моментом, коли фотографія стала головною мовою? — Це було інтуїтивно. Я завжди щось знімав — спочатку друзів, пейзажі, моменти. Але одного разу я зробив портрет і зрозумів: цей кадр несе щось більше, ніж зовнішність. Це була емоція. Мені захотілось досліджувати — чому деякі фото проникають, а інші — ні. Відтоді камера стала моїм способом мислити.
Твій авторський підхід називається “Емоційний код”. Що це — метод, філософія чи стиль? — “Емоційний код” — це і метод, і філософія, і стиль одночасно. Це не просто техніка, а спосіб чесно передавати внутрішній світ людини через фотографію. Я створив цю систему, щоб поєднати інтуїцію, психологію та творчість. Вона допомагає не просто фіксувати моменти, а зчитувати емоції, відчувати глибину. Мій підхід базується на уважному спостереженні за людиною, простором і моментом. Я працюю з аналітикою, інтуїцією і психологією кольору — це створює мову, яка не лише показує, а й торкає. Я написав кілька наукових статей про емоційність у фотографії — вони стали орієнтиром для фотографів і дослідників у різних країнах.
Ти багато знімаєш у США. Як ти інтегруєш європейську чутливість у новому культурному контексті? — Я зберігаю свою естетику — це моя суть. Але Америка навчила мене відкритості, швидкості, гнучкості. І ще — емоційної прямоти. Тут люди не бояться показувати, що вони відчувають. І це дуже резонує з моїм методом. Бо коли герой в кадрі справжній — фото живе.
Що для тебе “гарний кадр”? — Це той, який хочеться пережити. Той, у якому відчувається правда. Можна зробити технічно ідеальне фото — і забути його за 3 секунди. А можна зробити нечіткий знімок, але він залишиться з тобою назавжди. Бо в ньому щось зачепило. Мій ідеал — це кадр, у якому живе стан.
Над чим працюєш зараз і чим мрієш поділитись зі світом? — Я завершую книгу — це буде маніфест нової естетики. Також створюю освітню платформу, де фотографи зможуть не просто вивчити техніку, а навчитись бачити. Мрію про виставки, арт-проєкти, колаборації з брендами, які цінують зміст. Бо для мене фотографія — не про зйомку. Це про зв’язок. І про людину.
В одному з інтерв’ю ти сказав, що фотографія — це не пам’ять, а присутність. Це дуже влучно. — Так, бо пам’ять — це минуле. А фото, коли воно влучає, — це тепер. Це те, що ти проживаєш прямо зараз, навіть якщо дивишся на нього через роки. І якщо я це зміг передати — значить, я на своєму місці.
— І останнє: що ти хотів би, аби люди відчули, дивлячись на твої роботи?
— Присутність. Не ідеальність чи ефектність, а щось справжнє, що чіпляє. Якщо кадр змусив зупинитись і відчути — значить, він живий. І я роблю те, що маю.
Ім’я Андрія Верного асоціюється з новою естетикою сучасної фотографії. Його підходи надихають молодих авторів і формують розвиток візуального мистецтва. Його кадри не просто фіксують момент — вони перетворюють його на емоційний досвід, що надовго залишається в пам’яті.
Анастасія Югова спеціально для Діалог.UA
